Всі транші Міжнародного валютного фонду пішли на погашення бюджетного дефіциту.
Україна переживає не просто економічну та політичну кризу, а справжню катастрофу. Шансів вийти з кризи немає, а економіці загрожує повний колапс. Врятувати ситуацію зможе лише поява нової владної еліти та розробка довгострокової стратегії розвитку України. Про це та інше в ексклюзивному інтерв‘ю журналу «Народний вісник» розповідає Голова Громадського комітету національної безпеки України Олексій Толкачов.
«Народний вісник»: Яка сьогодні соціально-економічна ситуація в Україні? Як українське суспільство переживає кризу і якими можуть бути її наслідки?
Олексій Толкачов, Голова Громадського комітету національної безпеки України: Соціально-економічна ситуація в Україні дуже складна. Я б сказав, це вже не криза, а катастрофа. Країна дуже далека від того виходу з кризи, про який постійно «звітують» політики та Кабінет міністрів.
За даними Державного комітету статистики, у січні 2010 року, порівняно з січнем 2009 року, спостерігалося зростання промислового виробництва. Насправді ж, падіння лише зупинилося, а показники дещо стабілізувались.
На мою думку, найближчим часом українській економіці загрожує остаточний колапс. За час роботи уряду Юлії Тимошенко державний борг виріс з 80 до 300 млрд. грн. Кабінет міністрів намагався вирішити цю проблему шляхом продажу комерційним банкам облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП – авт.). Однак банкіри сприйняли це як аферу і відмовилися брати в цьому участь. Тоді міністерство фінансів збільшило відсоток запозичень до 30% річних за ОВДП. Це при тому, що навіть при стабільній економічній ситуації, зростання ВВП України ніколи не перевищувало 4%. Тобто, офіційний борг уряду вже становить 30% ВВП України і кошти для його погашення відсутні. Єдина можливість погасити такий борг – робити нові запозичення. Наша економіка вже нагадує фінансову піраміду, в якій старі борги обслуговуються за рахунок нових запозичень.
Від початку кризи уряд не провів необхідні структурні реформи, а лише позичав кошти на соціальні виплати населенню. В результаті станом на 2010 рік, країна потребує близько $30 млрд. кредитних запозичень, які просто ніде взяти. Грошей для погашення бюджетного дефіциту немає, оскільки надавати зовнішні кредити вже нікому, а внутрішні ресурси порожні. Всі транші Міжнародного валютного фонду пішли на погашення бюджетного дефіциту.
Сьогодні повністю відсутній механізм надходжень коштів до державного бюджету, оскільки досі не схвалений бюджет країни на поточний рік. Якщо уряд схвалить бюджет, то він має підтвердити повну катастрофу економіки України. Доведеться визнати неможливість виконання обіцянок, даних під час президентської виборчої кампанії. Зокрема, скасувати Закон про підвищення соціальних виплат населенню. Бюджет не схвалюють лише тому, аби хоч якось відкласти «інформаційний шок» для українського суспільства.
Оскільки країна досі живе за параметрами минулорічного бюджету, гроші на інаугурацію Президента та проведення виборів до місцевих рад, не передбачені. Ми «догралися» в демократію до того, що вже немає грошей на самі демократичні процедури. Під загрозою опинилася навіть посівна кампанія, яка потребує не менше 12 млрд. грн. коштів, яких також ніде взяти. До того ж, втримати курс гривні на нинішньому рівні довго не вдасться.
Нинішня політична еліта не здатна вивести українську економіку з кризи. У Віктора Януковича фактично «розв‘язані руки»: він може оголосити дефолт і заявити, що до кризи взагалі не причетний, переклавши всю відповідальність на попередників в особі «помаранчевої» команди. В такому разі, Україна принаймні не повинна буде виплачувати свої борги. Якби на виборах перемогла Юлія Тимошенко, ситуація була б ще гіршою – винних просто б не знайшли.
Сьогодні політики не мають іншого вибору, як запустити друкарський верстат Національного банку і провести грошову емісію для покриття дефіциту бюджету. Це також призведе до гіперінфляції і краху економіки. Фактично, «як не крути», врятувати економіку вже не вдасться, оскільки за останні 20 років незалежності ми нічого нового не збудували. Рано чи пізно доведеться все починати з початку, з «нульової відправної точки». Заново будувати державність, політичні відносини, економічну систему, взаємодію між людьми у суспільстві.
Н.В.: Останнім часом українці стурбовані постійним зростанням цін на продукти. Чому це відбувається?
О.Т.: Ціни на продукти зростають з двох причин. Перша, і офіційна причина – це зростання цін на бензин, оскільки багато харчів доставляються на місця реалізації на автомашинах.
Друга причина – бажання виробників якомога швидше отримати надприбуток. Наприклад, пересічний продавець не розуміє, чому йому слід продавати товари за «розумною» ціною, якщо можна підняти ціну втричі. Так, під час епідемії грипу голівка часнику коштувала до 20 грн. Люди постійно намагаються отримати спекулятивний надприбуток навіть на продуктах першої необхідності – хлібі, молоці, картоплі. Всі живуть за схемою: продати дорожче, отримати надприбуток, вижити сьогодні, а завтра – «хоч потоп». Манія надприбутку без відчуття перспективи є світоглядним базисом, на якому працює вся сучасна українська економіка.
«Підливає масла у вогонь» і відсутність механізму державного контролю та регулювання цін. Супермаркети під час морозів необґрунтовано завищувати ціни на продукти, розраховуючи на те, що під час холодів люди не підуть на базар.
Н.В.: Чи допоможе подолати кризу зміна форми державного управління та соціально-економічної системи?
О.Т.: Коли нинішня соціально-економічна система розвалиться сама по собі, в українського народу з‘явиться можливість побудувати новий порядок. Поштовх має йти не від держави і політиків, а від духовно-інтелектуальних кіл суспільства. І чим далі ці кола будуть від державних та економічних структур, тим буде краще. Головне, щоб кризові явища не зруйнували ці духовно-інтелектуальні кола.
В найближчі 2 роки триватиме економічний хаос. За цей час має бути сформульована і популяризована світоглядна та духовна ідея «нової» України, яка захопить серця українців. І лише тоді почнеться формування проекту «Україна» у формі програми з розбудови державних та соціальних структур.
Потім буде сформована політична сила, що почне змагатися за державну владу, а вже через 5 років вся влада в Україні опиниться в руках нової еліти та нової соціально-політичної формації. Через 5 років буде запущений новий цивілізаційний проект та почнеться зростання і конструювання нової України.
Н.В.: Якою буде доля банків в новій соціально-економічній системі?
О.Т.: Коли мине економічна катастрофа, влада банків та фінансів відійде на другий план. На перший план, скоріш за все, вийдуть духовність і культура. Нинішня «неоліберальна» економіка або «спекулятивна економіка фінансового капіталу» є неприродною й антисоціальною, адже просто абсурдно думати лише про торгівлю акціями, депозитами та відсотками.
Відсутність майбутньої перспективи змушує українців жити за принципом «тут і зараз». Люди прагнуть отримати надприбутки з чого завгодно. Коли нинішній банкір купує банк, він не задумується над його передачею в спадок дітям та онукам. Він просто отримує надприбутки сьогодні і завтра, а післязавтра готовий «викинути» цей банк і виїхати з країни. Це відбувається у всіх сферах і саме жага до надприбутків змушує банки «виставляти» фантастичні відсотки для населення, яких нема ніде у світі. Таким чином, відбувається паразитування фінансової сфери на всій економіці. А потім люди дивуються куди діваються їхні гроші.
Наприклад, банк «Надра» зібрав капітал на відсотках по кредитам, вивів гроші за кордон і сьогодні від нього залишилася красива порожня «хустинка», яку можна хіба що викинути на смітник. Тож одне з основних завдань нової стратегії України – подолати в українському суспільстві потребу виживати «тут і зараз».
Н.В.: Чи існує потенційний лідер, який міг би повести український народ в майбутнє?
О.Т.: Нинішні політики втратили останній шанс завоювати довіру населення. В сучасних умовах мало бути сильним лідером, щоб повести за собою народ. Лідер має стати представником якісно нового світогляду і нової української національної ідеї. Спочатку слід розробити нову «українську мрію», яка захопила б весь народ. Лише тоді українці підуть за лідером і спільно з ним будуть втілювати якісно новий проект в життя.
Нажаль сьогодні ще немає лідера, який би міг сформулювати такі завдання для українців. Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк, Сергій Тигіпко, Анатолій Гриценко – це представники старого світогляду, побудованого на ідеях європейської інтеграції часів Леоніда Кучми. Ці люди не здатні стратегічно мислити і бачити майбутнє країни у довгостроковій перспективі на 50-100 років вперед. Вони спроможні лише будувати свої передвиборчі гасла на обіцянках інтеграції України в НАТО і ЄС. Повести за собою народ вони не зможуть, оскільки в них немає ідеї, яка б полонила серця українців.
Н.В.: Які ж тоді перспективи в нинішніх політиків?
О.Т.: На мою думку, нинішні політики є перехідними фігурами перед приходом до влади якісно нового покоління людей. Це відбудеться через 2-3 роки, раніше ніж відбудуться президентські вибори у 2015 році.
Найближчим часом складна соціально-економічна ситуація спровокує соціальний вибух. Суспільство боротиметься за свої права вже не мирними методами, як під час «помаранчевої» революції. Якщо у 2004 році на деревах вішали кольорові стрічки, то тепер можуть «вішати» чиновників і політиків. Населення остаточно зубожіло – воно голодне, бідне і не бачить перспектив виходу з цієї ситуації. Новий соціальний вибух просто «змете» сучасну політичну еліту. Люди вже не будуть розбиратися хто винен, а хто ні. Злочинцями будуть всі, хто хоч якось причетний до влади.
Н.В.: З політиками зрозуміло, а що ж буде з бізнесом?
О.Т.: Вихід України на новий рівень відбуватиметься шляхом об‘єднання бізнесменів з народом. Останні 5 років середній бізнес відмежовувався від народу і наближався до політикуму. Бізнесмени вважали, що можуть спокійно працювати в цьому гармидері, достатньо лише мати політичні канали і зв‘язки для вирішення власних питань. Таким чином і відбулося зрощення бізнесу з політикою.
З перемогою Віктора Януковича є вірогідність того, що політики почнуть абсолютно безпардонно паразитувати на людському «тілі» і гнобити бізнес. В цій ситуації бізнесмени втратять останні шанси на виживання. Вони не зможуть легко домовлятися або співпрацювати з владою і вирішувати власні питання.
Наприклад, Бортнічеська станція аерації перебуває в аварійному стані, а грошей на ремонт у столичної мерії немає. Російські інвестори запропонували профінансувати модернізацію станції, однак місцева влада виставила їм жорстку вимогу – більша частина прав на підприємство має бути передана команді Леоніда Черновецького. Таким чином, склалася ситуація, при якій бізнес не може розвиватися, бо вже неможливо домовлятися з сучасними політиками.
Бізнес буде змушений піти в опозицію, де вже давно перебуває український народ. Якщо потуги і зусилля народу будуть підкріплені капіталом українського бізнесу, ми отримуємо всі шанси для народження нового проекту і нової політичної сили. Тоді ж народиться і справжнє громадянське суспільство, адже суспільство жебраків апріорі не здатне бути громадянським.
Цей процес пришвидшується ще й тому, що народ позбавлений приватної власності та достатку, які дозволяють людині відчувати особисту свободу та втілювати власні громадянські ініціативи. Якщо до народу приєднається бізнес, ми отримуємо той капітал, якого тривалий час так не вистачає суспільству.
Н.В.: Що собою являє українська держава сьогодні?
О.Т.: Сучасна українська держава є лише зовнішнім проявом політики як системи владних відносин і боротьби за владу. Це сукупність державних органів та інституцій, що реалізовують політичні рішення в суспільстві: збирають податки, перерозподіляють підприємства між різними кланами і т.д. Держава на всіх рівнях є антисоціальною і спрямована лише на збагачення олігархічних кланів, які домінують в політиці. Політика в Україні перетворилася на найприбутковіший і найвигідніший бізнес. Той, хто став політиком, відразу ж отримує для себе підприємства і ресурси країни в якості інструменту для тривалого збагачення.
Україна не є демократичною країною. Вона нагадує олігархічний колективізм, змальований Джорджем Оруелом в книзі «1984». Відмінність лише в тому, що в романі влада представлена однією партією, а в нашій країні її представляють різні клани, об‘єднаними спільним інтересом матеріального збагачення.
Останні президентські вибори продемонстрували, що всі кандидати представляють одну партію – «партію споживання». Хто б з них не переміг, «партія споживачів» залишиться при владі. Новий президент все одно буде носити найдорожчі у світі костюми та черевики, їздити на найдорожчих автомобілях. Інший варіант просто виключений.
Загалом, варто розрізняти державу і країну. Країна – це територія, традиції, населення, народ. Сучасна українська держава – паразитичний інструмент, що не працює в інтересах народу. Коли держава почне працювати в інтересах народу, Україна почне розпускатися як молода квіточка на весь Світ.
Н.В.: Які Ви бачите шляхи боротьби з корупцією?
О.Т.: В сучасних умовах побороти корупцію в Україні неможливо, хоча в генетиці українців схильність до корупції відсутня як така. Це явище поширилося на всю країну через переконання людей, що вони можуть подбати про себе, лише беручи хабарі.
Українці переконані, що для вирішення своїх проблем слід щось вкрасти, адже відсутня будь-яка надідея, заради якої не слід красти. Після здобуття незалежності, хабарництво і корупція продовжувала процвітати серед олігархів та чиновників. Коли вони брали хабарі, то не задумувалися над тим, що руйнують країну. Така тенденція розповсюдилася майже на всіх громадян України і стала для них звичним явищем.
Подолати корупцію зможе лише нова надідея. Коли вона з‘явиться і запрацює, хабарництво стане неприйнятним з моральної точки зору. Люди усвідомлять, що хабарі руйнують Україну, в якій житимуть їхні діти та онуки. Мораль стане найкращим стимулом не брати хабарі.
Водночас, для кожного українця має працювати і рівноправна система соцзабезпечення – медичне та соціальне страхування, висока зарплата, пенсії. Тоді стимул брати хабарі зникне.
Н.В.: Чи існує загроза розколу України і як її можна подолати?
О.Т.: Проблема розколу України існує, але вирішити її в рамках нинішньої «системи координат» неможливо. Ця система «зациклена» на минулому і є ретроспективною. Західна частина сумує за періодом УПА і Степаном Бандерою, коли все було україномовним. Східна – за СРСР, як великим геополітичним проектом. Знайти порозуміння між цими двома ретроспективами, неможливо. Єдиний шлях подолати цей розкол – створити проект розвитку України, який зорієнтує погляд українців в майбутнє. Нова ідея повинна бути спрямована в майбутнє і зрозумілою як для донеччан, так і для львів‘ян. Поки що серйозних розробок такого проекту не існує, а нечисленні ініціативи не відомі українському загалу.
Гарний приклад – приїзд Остапа Бендера в село Васюки. Він приїхав в село і «захопив» усіх людей грандіозною і красивою ідеєю. Ті односельчани за кілька днів до приходу Бендера сварилися за землю, груші з дерев та півлітра горілки. Коли ж прийшов Бендер і намалював красиву картинку в майбутньому, всі йому повірили. Мешканці Васюків були готові побити Бендера не за нереальність його ідеї, а за те, що він зрадив людей – продав ідею за копійки.
Н.В.: В якому стані перебувають кордони України? Чи існує загроза військового конфлікту з Росією?
О.Т.: З юридичної точки зору, наші кордони делімітовані і навіть демарковані. Та цього не достатньо, аби захистити країну. Ми провокуємо наших сусідів власною слабкістю, а не політикою офіційного Києва. Якщо країна не здатна відстоювати свої інтереси, в неї так і хочеться щось відхопити і чимось з неї підживитися.
Українська дипломатія зараз слабка і не здатна відстоювати державні інтереси як всередині країни, так і за кордоном. Румунія відібрала в нас частину чорноморського шельфу по справі довкола острову Зміїний, точаться серйозні суперечки довкола каналу «Дунай – Чорне море». Бухарест веде з Києвом організаційно-політичну війну та активно займається лобіюванням своїх інтересів. Та все ж, зі сторони Європи Україна не має загрози, яка могла б супроводжуватись «гарячим» збройним конфліктом.
З Росією ситуація складніша через низький рівень цивілізованості російських політиків. Загроза збройного конфлікту існує, але її дещо послаблює перемога Віктора Януковича на президентських виборах. Тим не менше, російські збройні сили готові до військової операції в нашій країні. Єдина проблема полягає в тому, що Кремлю слід імітувати таку операцію як миротворчу, нібито для захисту російськомовного населення та росіян, які проживають на території України.
Останні 6 років Москва активно «створює ворога» в образі українців. В багатьох художніх і публіцистичних книжках цього періоду сказано: «у 2009-2010 роках розпочнеться військова операція для захисту інтересів т.зв. «русского мира». Росіянам нав‘язують необхідність війни на території України.
Про можливість російської експансії може свідчити і передислокація 58-ї російської армії з регіону Абхазії та Північної Осетії в район Ростова-на-Дону і Таганрога, поближче до російсько-українського кордону. Міць цієї армії більша за потенціал всіх Збройних Сил України.
58-ма армія знаходилася під командуванням північнокавказького військового округу, а Чорноморський флот перебував в прямому підпорядкуванні Президента Росії. Це порушувало швидку координацію спільних дій – щось вирішувалось в окрузі, а щось – в Кремлі. Після військової кампанії в Грузії, Чорноморський флот об‘єднали з північнокавказьким військовим округом. Цей факт насторожує, оскільки нагальної потреби в такому маневрі немає. Очевидно, що така оптимізація командування в російському війську викликана підготовкою до нової військової операції в чорноморському басейні.
Досить цікавим є і той факт, що офіційна Москва купує великий французький наступальний корабель Mistral, здатний перевозити і висаджувати великий десант на ворожій території. Російські військові та промислові кола пропонують збудувати власний корабель і за 2-3 роки ввести його в дію. Однак Кремль поспішає з купівлею іноземного судна і пояснює свої наміри необхідністю поповнити Тихоокеанський флот. І це при тому, що на цьому «фронті» жодних «гарячих загроз» не існує.
Н.В.: Де Ви бачите майбутню Україну – з Росією чи в ЄС?
О.Т.: В українському суспільстві точиться багато дискусій довкола цієї теми, однак як люди, так і політики, не розуміють справжньої суті вибору між цими двома зовнішньополітичними векторами.
Проросійськи налаштовані люди захоплюються політикою Володимира Путіна в ракурсі російського великодержавного пафосу. В чому полягає така приязнь до Росії та колишнього СРСР? Частина українців прагне відчувати власну причетність до чогось великого, що виходить за межі однієї особистості. Таким може бути великий й амбітний державний проект.
Росія сьогодні декларує себе як величний проект, що ґрунтується на міці та величі. Українцям лишається орієнтуватися або на російський амбітний проект, або на гімн «Ще не вмерла Україна». Оскільки останнє відчувати неприємно, люди схиляються до «російського великодержавного проекту». Трагедія в тому, що Україна не сформулювала свій власний великодержавний проект. Якби він існував, питання вибору не виникало б, і українці не тяжіли б так сильно до Москви.
Вектор інтеграції України в Європейський Союз неусвідомлений, обумовлений модою і має спекулятивний підтекст. Багато політиків намагаються робити собі політичну кар‘єру, «продаючи» українському суспільству європейські цінності і «обіцяючи» привести її в ЄС. Українці ведуться на це і голосують за таких політиків. Водночас, масується точка зору, що після вступу України до ЄС, відразу ж відбудуться реформи, все стане «класне» і «продвинуте». За допомогою такої псевдо-ідеї політики намагаються ухилятися від власної відповідальності за ситуацію в країні.
Українці вірять, що після вступу України в ЄС, жити стане краще, адміністрація стане прозорішою, соціальне забезпечення покращиться. Насправді ж нічого не відбудеться доти, доки самі українці не докладуть великих зусиль. Зміни слід робити на світоглядному базисі, а не копіювати зовнішні і формальні ознаки європейськості. Спочатку слід реорганізувати свою країну і лише потім думати про інтеграцію до об‘єднаної Європи.
Російська великодержавна модель зажди підносила роль держави і принижувала значення людини. В Європі ж, навпаки – все підпорядковано розбудові та забезпеченню індивідуального комфорту для кожної особистості. Це найзручніша модель для людини, оскільки там про неї турбується держава, чиновник, податківець.
Український великодержавний проект має не «топтатися чоботом по людському обличчю», як це відбувається в Росії, а тяжіти до європейськості – любити людину і турбуватися про неї.
Н.В.: Якою Ви бачите Україну через 5 років?
О.Т.: На мою думку, Україна має зіграти роль «Нового Єрусалиму» для Європи та країн СНД. Процес формування «Українського Великодержавного проекту» має розпочатися вже зараз, щоб до 2015 року дорости до рівня «цивілізаційного проекту» й почати розповсюджуватися по всьому світу.
Формування української перспективної, світоглядно-цивілізаційно>ї ідеї стане потужним «магнітом» для європейських країн. Справа в тому, що найближчими роками Європа буде послаблюватись через міграційні процеси та втрату культурної ідентичності. Через це європейський принцип «любов до людини» буде втрачатися. Україні слід «перехопити естафету», стати спадкоємцем цієї ідеї та перетворитися на геополітичного лідера в регіоні Східної Європи.
«Український великодержавний проект», цивілізаційна ідея знайдуть підтримку і серед населення більшості земель, що входять до складу нинішньої Російської Федерації. Не виключено, що після 2015 року положення Росії буде послаблене через посилення Китаю на Далекому Сході. Разом з послабленням Європи в найближчі роки постане питання цивілізаційного виживання на території від Уральських гір до західних кордонів Європи. Виникне необхідність пошуку нового центру цивілізаційних ідей, духовних та культурних процесів. Якщо Україна спроможеться згенерувати нову цивілізаційну ідею, то вона матиме непогані шанси стати геополітичним лідером і стрижнем нової цивілізації на теренах всієї Європи, а можливо й СНД.
Спілкувалася Людмила Любович
|